Його позивний — «Перець».

До війни він працював у ресторанній сфері: починав з офіціанта, згодом став барменом, пробував себе на кухні й виріс до менеджера. Робота з людьми, відповідальність і постійний рух — усе це сформувало звичку швидко реагувати й тримати темп.
Коли отримав повістку, не відкладав — одразу пішов до військкомату. Так почався його шлях у 41 бригаді.
Перші етапи — навчання й адаптація до нового ритму. Але досвід цивільної роботи допоміг швидко включитися в процес і знайти своє місце в команді.
Далі — робота на різних напрямках разом із побратимами. Саме там з’являється головне — довіра. Коли розумієш людей поруч без зайвих слів і знаєш, що кожен зробить свою частину.
Він згадує періоди, коли команда працювала злагоджено й спокійно, як єдине ціле. У такі моменти з’являється відчуття впевненості — ти на своєму місці, поруч ті, на кого можна покластися.
Після відновлення він повернувся до своїх. Каже, що для нього це природно — бути там, де його команда.
«Якщо не ми — то хто?» — каже він.
І говорить це так, ніби відповідь очевидна.
Сьогодні він разом із побратимами продовжує виконувати завдання. Спокійно, злагоджено, без зайвого шуму — просто роблять свою роботу.
У кожного тут свій шлях — різний досвід, різні історії.
Але в якийсь момент усе це складається в одну команду.
І тоді приходить просте розуміння: ти тут не випадково.